ТОЧКА ЗОРУ

Анатолій РОГОВ, президент Всеукраїнської асоціації працівників швидкої, невідкладної медичної допомоги та медицини катастроф, заслужений лікар України

Кожному, хто давно працює в нашій системі, боляче спостерігати за ти, що в ній діється останнім часом. Адже у 70-ті роки минулого століття експерти ВООЗ визнавали її однією з кращих у Європі. Нині ж цю систему прагнуть остаточно зламати. І це роблять люди, які в ній ніколи не працювали. Вони взагалі нехтують думкою фахівців,і навіть не вважають за потрібне радитися з ними.

Так, у світі існують різні моделі надання екстреної медичної допомоги: коли лікар їде до пацієнта і коли хворого везуть до лікаря. Кожна з них має свої плюси та мінуси, але обидві працюють в різних країнах , тому аргументи на зразок « нам потрібно змінити систему» нікого не переконують. З якою метою? Якщо розглянути запропоновані зміни, теоретично все виглядає правильно. А як це реалізувати на практиці, ніхто не розповідає. До того ж, жодної новизни ідей не спостерігається – усе це вже давно обговорено, прийнято, тією чи іншою мірою реалізовувалося впродовж кількох років.

Головна мета реформи служби - своєчасне надання якісної екстреної медичної допомоги. Щоб її досягти, потрібно розпочати з кадрів. Але всі ці високі мрії розбиваються об реалії – маємо колосальний кадровий дефіцит лікарів. Сьогодні 70% викликів обслуговують фельдшерські бригади, лікарі залишають службу – через низьку заробітну плату, неналежні умови праці. У Києві - 17 підстанцій і лише на кількох з них створено нормальні умови. А в деяких областях України на балансі центрів екстреної медичної допомоги взагалі немає жодного приміщення! Тож можна розповідати про те, що для пришвидшення приїзду бригад нам потрібно розширювати мережу підстанцій і це правильний шлях, але при цьому ніхто не дбає про людські умови навіть у вже існуючих підрозділах. До того ж, можна створювати не додаткові підстанції, а пункти постійного базування бригад.

Також ми чуємо про розширення автопарку служби. Ну закупили свого часу нові, зовні привабливі, санітарні автомобілі. Але дуже хотілося б провезти в них тих осіб, які підписували технічне завдання на ці машини, – бодай по Хрещатику. А як почуваються в таких непристосованих салонах хворі, вагітні, медики, які працюють цілодобово? Та ще й на вітчизняних дорогах!

       Ми підтримуємо реформи служби, але не в тому вигляді і не в тій послідовності, як це нам пропонує МОЗ України. Потрібно покращити кваліфікацію лікаря? Безперечно! Але якщо розглянути кваліфікаційні вимоги до лікаря медицини невідкладних станів, кращого стандарту не знайти. Головне – знайти людей, які йому відповідатимуть і стимулювати їх до роботи в надзвичайно складних умовах. Наша асоціація надала низку пропозицій щодо вирішення цієї проблеми. Ми розуміємо, що сьогодні держава не може збільшити оплату праці в рази.. Але ж існує система певних доплат і надбавок для працівників служби екстреної допомоги, потрібно її вдосконалити і зробити такі стимули обов’язковими. Це бодай якось підвищить престиж професії. Бо коли ставлення до працівників служби не зміниться, у нас дійсно нікому буде працювати і доведеться покладатися тільки на парамедиків. Наприклад, нині ми маємо такий дефіцит кадрів, що довелося встановити 7 режимів роботи диспетчерів центру - на роботу до нас їдуть із сусідніх областей (Сумської, Чернігівської, Житомирської).

У системі навчання кадрів також достатньо невирішених проблеми. В Україні існує 7 кафедр, які готують лікарів медицини невідкладних станів, теоретична частина програми їх підготовки також у порядку. А от де відпрацювати практичні навички – питання риторичне. При кожній кафедрі має бути навчально-тренувальній клас, тренери – інструктори, а для цього потрібні кошти. Кожен лікар має бути зацікавлений в тому, аби пройти такий тренінг, але потрібно змінити систему атестації, щоб кваліфікаційну категорію присвоювали не за стаж роботи, а за кваліфікацією, підтверджену складанням теоретичного і практичного іспиту. Та сама ситуація з підготовкою фельдшерів. Від зміни назви (парамедик замість фельдшера) робота не покращиться. а на сьогодні у нас не готують фельдшерів медицини невідкладних станів. Хто заважає це зробити? Адже в кожній області є кілька медичних коледжів, один з них можна зробити базовим для підготовки таких фахівців. Тільки знову ж таки потрібно створити в цих закладах навчально-тренувальні класи, які можна використовувати і для підвищення кваліфікації вже працюючих фельдшерів. На базі центрів екстреної медичної допомоги слід організовувати й курси навчання водії.

Іще один напрям реформ, що пропонуються, - створення оперативно-диспетчерської служби. У кількох областях України цей проект вже реалізовано, і на це витрачено величезні кошти (не всім регіонам вдасться їх знайти). Тож замість закликів створювати такі оперативно-диспетчерські служби потрібно прийняти державну програму, яка б допомогла це зробити, нехай і поетапно: забезпечити відповідні приміщення, технічні умови, організувати роботу служб здоров’я, довідок по телефону, кол-центрів. Наприклад,у Києві такий вже давно й успішно працює - варто лише поширити досвід по Україні.

Тож не потрібно відволікатися від вирішення нагальних проблем служби «втіленням новацій» у вигляді парамедицини. Для чого це робити? Щоб продемонструвати «ефективну роботу» нової команди ? Наша асоціація виступає за поетапні зміни у вже визначених попередньою реформою напрямках. Можна внести зміни у чину нормативну базу. Наприклад, законом передбачено, що в структурі центру екстреної допомоги може бути дві юридичні особи: станція швидкої медичної допомоги і власне центр. Так не має бути. Як і подвійних назв на зразок «лікар екстреної (швидкої) допомоги» чи подвійних стандартів у вигляді нормативів доїзду бригад швидкої - 10 хвилин для міста і 20 – для сільської місцевості. Такого немає ніде у світі. Ми також розуміємо, що нині багато питань вирішується на місцях, зокрема забезпечення матеріально- технічної бази служби. Утім, галузеве Міністерство має бути координатором усіх дій у напрямку вдосконалення її роботи. Ще один недолік чинного закону в тому, що він регламентує надання медичної допомоги на догоспітальному етапі, і лише одна стаття стосується госпітального етапу, зокрема, відділень невідкладної допомоги. Нині відбувається реформа місцевого самоврядування, формуються госпітальні округи, мережа лікарень інтенсивного лікування, тож необхідно узгодити всі ці моменти, щоб у кожному окрузі функціонувала така лікарня з відділенням невідкладної допомоги і обов’язково була станція швидкої допомоги. Наші фахівці неодноразово зверталися з такими пропозиціями до МОЗ, але складається таке враження, що це розмова з глухим. Або ж що нас, людей, які працюють у системі та мають відповідний досвід, сприймають як ворогів «нових задумів». Тому медики ставляться до останніх ініціатив МОЗ насторожено. Самі бачите, яка реакція працівників служби у Львові, Запоріжжі, інших регіонах. Багато колег говорять про те, що такі «реформи» - це злочин проти українського народу. Бо нашим пацієнтам потрібна доступна, оперативна і якісна медична допомога на до- і госпітальному етапі. Усі розуміють, що парамедицина не є ключем до вирішення цієї проблеми.