Київській “швидкій” віддано 30 років ( 1973 - 2003 рр..)- працював  виїзним фельдшером,  потім  старшим фельдшером  виїзних  спецбригад , останні 9 років - у   диспетчерській. Професію  обрав свідомо. І роботу  на “швидкій”  також.  Коли навчався у медучилищі, потрапив сюди на практику та так і залишився.

День  26 квітня 1986 року  пам’ятаю… Ще не було паніки, але тривога уже осідала в мізках, щось ніби насувалося. Ніхто ж нічого толком не знав. Інформація була закрита. Для  мене 26 квітня чорна дата, яка розділила життя на “до” і “після”, як для наших батьків Друга світова  війна…Але це теж була війна. Чорнобильська. І ворог  був  підступний жорстокий і…що особливо незвично, - невидимий. 

У квартиру подзвонили о 3-й годині ночі 4 травня. Ми з дружиною подумали, що то приїхали родичі з Іванкова- ми обоє звідти, там родичі і вони збиралися привезти нам дітей подалі від лиха…Побігли одразу відчиняти двері, зустрічати своїх, а тут… посильний з райвійськкомату з повісткою  про негайну мобілізацію. На збори дали 15 хвилин. Машина чекає внизу.  І ось так старший сержант запасу  Юрій Карповець потрапив на військовий збір і вже за кілька днів потому  поблизу села Стещино Поліського району , що неподалік 30-кілометрової зони від ЧАЕС, було  створено медсанбат , силами якого розгорнуто ХППГ (хірургічний польовий пересувний госпіталь). Для цього переобладнали  сільську школу, де розмістили палати, операційний блок та усі інші служби. Школярів на той час уже було вивезено у безпечне місце.

Сюди з ЧАЕС карети швидкої медичної допомоги доправляли  ліквідаторів. Переважно це були молоді хлопці з опроміненням. Тут, у госпіталі, ми робили дезактивацію одягу, після чого його  закопували, хоча треба було б спалювати, але на той момент робилося саме так….Мало хто знав тоді, що і як треба робити… У світі не було такого досвіду…. Ліквідаторам ми надавали першу медичну допомогу і відправляли у 408-й окружний  військовий госпіталь у Києві.

Медперсонал госпіталю жив у наметах поблизу школи. По 20 чоловік у наметі. Усі ми були у військовій формі, за халявами чобіт носили дозиметри-накопичувачі. Їх періодично змінювали…

Зверталося до нас і місцеве населення. Не всі покинули зону лиха з різних причин. Ми нікому не відмовляли у медичній допомозі.

Звичайно, думали і про наслідки, брала тривога, чим все це може закінчитися для нас. Але свій громадянський обов’язок виконували, не оглядаючись на небезпеку чи якісь страхи.  

Оскільки ми жили в лісі, місцеві нас жартома називали “партизанами”. І в тих умовах жартували…Життя є життя. Нагадаю, що я ж з Іванкова, сприймався як місцевий. Вирішив скористатися цим …

 

Хлопці хотіли у вільний час подивитися якийсь цікавий фільм. Кіноустановка у батальйоні була, а фільм лише один. А я до армії працював у Іванкові в кінопрокаті. От і запропонував хлопцям - давайте з’їжджу до своїх, може підкинуть якісь цікаві стрічки. Хто ж тоді думав, що їхати треба дорогою через радіактивне село Бобер! Поїхав. До слова, не раз їздив цим маршрутом. У кінопрокаті мене згадали, навантажили коробками хороших фільмів. Я ще встиг і до мами на борщ заскочити, обійняти рідних, заспокоїти і хлопцям привіз такий хороший подарунок. Пам’ятаю, що серед коробок був фільм “Три мушкетери”…Інші якось уже забулися. Стільки часу пройшло… Спогадів багато. Рояться в голові. З хороших- це міцна чоловіча дружба. Нас в батальйоні зібралася група оболонців (жив і досі живу в Оболонському районі Києва), відслужили ми разом і досі дружимо з тими, хто залишився в живих. Особливо теплі спогади про Кузьму Харитоновича Лучицького. Працював він у нашому будинку побуту, ремонтував людям взуття… до Чорнобиля. Андрій Харитонович був старший за нас…

 

Дуже надійний чоловік і дуже хороша людина! Підтримую з ним зв’язок. Досі згадуємо про ті події. Але там було всякого люду. Гнилих теж немало, як і в житті. У тих складних умовах погане проявляється швидко. Один із служивих додумався куртку льотчика , який літав над реактором, замість того, щоб утилізувати, що ми, власне, і робили, сховав собі під подушку... І наш намет так фонив, що аж дозиметр зашкалював. Коли виявили джерело опромінення, забрали того “вояку” на гауптвахту в Київ…До нас він більше не повернувся… Добре, що ця “міна” пролежала в нашому наметі всього одну ніч… 

Відслужив я в медсанбаті у Стещиному 4 місяці і два дні. Так у військовому білеті і написано. Одержав чималу дозу опромінення. Довелося лікуватися у тому ж 408-му госпіталі у Києві. Як наслідок – бронхіальна астма тяжкої форми, 2-а група інвалідності пожиттєво.

 

На чорнобильську війну я пішов у 35 років. Бог і медицина дозволили мені прожити ще 35, дожити до свого 70-ліття та 35-ліття з дня Чорнобильської трагедії. Я виконав свій громадянський обов’язок і щасливий, що, попри підірване здоров’я, вижив і ми разом з дружиною допомогли синові винянчити двох чудових онуків та красуню-онучку – продовжувачів роду Карповців. Наше коріння міцно тримається за багатостраждальне українське Полісся. Мої родичі та родичі моєї дружини ( до слова, однокласниці, журналістки Ніни Карповець) досі живуть в Іванкові, пережили те чорнобильське лихо і продовжують жити та трудитися на цій благодатній землі. На батьківському обійсті росте сад. Він от-от забуяє весняним квітом, як сади Іванкова тоді,у квітні 1986 року… Вони цвіли до нас і цвістимуть після нас, радуватимуть онуків та правнуків. 

   Юрій Карповець, ліквідатор наслідків Чорнобильської аварії, ліквідатор 1-ї категорії.