Це одна з найтрагічніших сторінок історії Криму та всієї України.

У травні 1944 року радянський тоталітарний режим здійснив насильницьку депортацію кримських татар із їхньої історичної батьківщини - Криму. За кілька днів майже 200 тисяч людей було примусово вивезено до Центральної Азії та віддалених регіонів СРСР.

Більшість депортованих становили жінки, діти та літні люди, адже багато чоловіків у той час воювали на фронтах Другої світової війни.

Людей позбавили не лише домівок. Їх намагалися позбавити пам’яті, культури, мови, права бути народом на власній землі.

 

Сьогодні ми говоримо про ці події відкрито та чесно. Це був не «переїзд» і не «переселення». Це був злочин радянського режиму - геноцид кримськотатарського народу.

Пам’ять про цю трагедію важлива не лише для кримських татар. Вона важлива для всіх нас - як нагадування про ціну тоталітаризму, репресій та імперської політики.

На світанку 18 травня 1944 року по всьому Криму одночасно розпочалася операція НКВС з депортації кримськотатарського народу.

До будинків приходили озброєні силовики. Родинам давали лише 10-20 хвилин на збори. Людям дозволяли взяти мінімум речей, після чого силоміць вивозили до залізничних станцій.

За два дні понад 190 тисяч кримських татар були завантажені у товарні вагони.

Без води. Без достатньої кількості їжі. Без медичної допомоги.

Дорога до місць заслання тривала тижнями. Люди помирали просто у вагонах - від спраги, голоду, виснаження та хвороб. Особливо важко це переживали діти та люди похилого віку.

Основними місцями заслання стали Узбекистан, Казахстан та віддалені регіони росії.

Тих, хто вижив у дорозі, чекали спецпоселення - фактично закриті території з постійним контролем та обмеженням прав. Люди не могли вільно пересуватися, отримувати освіту чи працювати за фахом.

Це була цілеспрямована політика знищення народу та його зв’язку з рідною землею.

Саме тому депортація кримськотатарського народу сьогодні визнана Україною та низкою держав світу актом геноциду.

Після депортації кримських татар радянська влада почала системно знищувати все, що нагадувало про їхню присутність у Криму.

Кримськотатарські назви сіл і міст змінювали на російські. Руйнувалися мечеті та цвинтарі. Книжки, архіви та культурні пам’ятки знищувалися або приховувалися.

Навіть сам термін «кримський татарин» намагалися викреслити з офіційного вжитку.

У будинки депортованих заселяли переселенців з інших регіонів Радянського Союзу. Радянська влада прагнула створити нову реальність, у якій кримських татар нібито ніколи не існувало.

Але стерти народ не вдалося.

Попри десятиліття вигнання кримські татари зберегли свою мову, культуру, традиції та пам’ять про Батьківщину.

У родинах передавалися історії про Крим, про рідні міста й села, про дім, до якого одного дня обов’язково потрібно повернутися.

Саме ця пам’ять допомогла народу вистояти.

Після смерті Сталіна багато депортованих народів отримали право повернутися додому. Але кримським татарам у цьому праві відмовили.

Їхнє вигнання фактично стало безстроковим.

Та кримськотатарський народ не змирився.

Упродовж десятиліть люди писали листи, збирали підписи, організовували мирні акції протесту та вимагали від радянської влади дозволити повернення до Криму.

Цей рух став одним із найтриваліших правозахисних рухів у Радянському Союзі.

Одним із його символів став Мустафа Джемілєв - людина, яка провела 15 років у радянських таборах за правду про депортацію та боротьбу за права свого народу.

Наприкінці 1980-х кримські татари почали масово повертатися до Криму.

Багато хто повертався фактично в нікуди - без житла, без підтримки держави, без гарантій. Але люди все одно їхали додому.

Бо Крим залишався їхньою Батьківщиною навіть після десятиліть вигнання.

Повернення кримських татар до Криму стало справжнім відродженням народу після десятиліть вигнання.

Люди власними силами будували будинки, створювали нові поселення, відкривали школи та відроджували культурне життя.

Було відновлено Курултай кримськотатарського народу - традиційний національний представницький орган, а також створено Меджліс кримськотатарського народу.

Відновлювалися мечеті, театри, бібліотеки, культурні центри. Знову почала звучати кримськотатарська мова. З’явилися перші медіа та освітні проєкти рідною мовою.

Це був приклад того, як народ, попри спробу його знищення, зумів відродитися та повернути собі голос.

Історія кримськотатарського народу - це історія сили, гідності та любові до своєї землі.

Після окупації Крим росією у 2014 році кримські татари знову опинилися під тиском репресивної системи.

Обшуки, арешти, викрадення людей, політичні переслідування та залякування стали частиною повсякденного життя в окупованому Криму.

Російська влада заборонила діяльність Меджліс кримськотатарського народу, переслідує активістів, правозахисників та журналістів.

Багато кримських татар були змушені знову залишити свої домівки через атмосферу страху та постійного тиску.

Сьогодні пам’ять про депортацію 1944 року набуває особливого значення.

Ми бачимо, що імперська політика росії продовжує практики витіснення, залякування та знищення ідентичності корінного народу Криму.

Саме тому так важливо говорити правду про минуле й підтримувати тих, хто бореться за свободу та право жити на своїй землі.

Депортація кримськотатарського народу - це не лише історія минулого.

Це нагадування про те, до чого призводять тоталітаризм, імперська політика та ненависть до цілих народів.

Сьогодні ми говоримо про ці події, щоб зберегти історичну правду та не допустити повторення подібних злочинів у майбутньому.

Пам’ять про жертв депортації - це також пам’ять про силу людей, які пережили вигнання, не втратили своєї гідності та змогли повернутися додому.

Кримські татари вистояли.

Зберегли свою культуру.

Зберегли свою мову.

Зберегли Крим у серці.

І сьогодні їхня боротьба триває.

Поки ми пам’ятаємо правду - її неможливо знищити.

Пам’ятаємо жертв геноциду кримськотатарського народу.

Не дозволимо переписати історію.

Крим - це Україна.