- Я прийшла на «швидку» в 1991 році і залишилася на ній дотепер. Перейняла, так би мовити, естафету від мами, яка була фельдшеркою і віддала цій справі 53 роки. Можливо, вам видасться дивним, але жодного разу в мене не з’явилося бажання звільнитися, навіть коли 11 років поспіль пропрацювала на дитячій бригаді і бачила найстрашніше – смерть дітей…
Поряд з цим були й інші враження. Наприклад, доводилося приймати пологи. Це, звісно, незабутні емоції – допомогти з’явитися на світ новій людині. На такі виклики мчиш немов ракета. Пригадую, дорога тоді зайняла 9 хвилин, стільки ж часу (і це, на жаль, поширена практика) шукали адресу, ніхто нас не зустрів. Так ми й “танцювали” біля під’їзду, поки нам не відкрили двері. Пам’ятаю, це був гуртожиток, малесенька кімнатка «на витягнуті руки» і дитя вже з’являлося на світ. Чоловік породіллі злякався, сказав, що він не дивитиметься на цю картину і кудись дременув… Ми з колегою прийняли успішно пологи. Малюк з’явився швидко, як пляшка шампанського вистрілила… Хлопчик… За шкалою Апгара (ред. - система швидкої оцінки новонародженого малюка для вирішення подальших реанімаційних процедур) – мав 8/10. Це були перші і не останні пологи, які я приймала, однак саме їх я запам’ятала на все життя, перехвилювалася, навіть тиск піднявся… Але воно того варте…
В День медичної сестри я б хотіла побажати своїм колегам терпіння, бо справді стало важко працювати, а весь негатив ми перекладаємо один на одного. І, звісно, хочу побажати всім здоров’я та достатку.
Спілкувалася і записувала Зоряна Паламарчук
